«Всі говорять, що потрібно в першу чергу слухати себе. А якщо я нічого не чую? Я ніби порожній всередині. Я звик слухати батьків, які дуже люблять мене, хоч і постійна їхня опіка і контроль пригнічують»
Хіба це погано, коли батьки люблять занадто сильно? Та й взагалі, хіба любові буває багато? Напевно, відповідь на це питання залежить від того, що вкладається в поняття «любов». Якщо говорити про такі прояви батьківської любові, як гіперопіка, надмірний, часом навіть деспотичний контроль і ставлення до дитини як до частини них самих, тобто продовження в прямому сенсі слова, то ця любов може мати наслідки для формування особистості і подальшого життя дитини.
Головна і найсерйозніша проблема, яка виникає у гіперопікуваних дітей – це відсутність усвідомлення себе окремою особистістю, тобто часом практично повне злиття з особистістю батьків. Наслідком такого злиття нерідко є відчуття внутрішньої порожнечі, яке людина може відчувати протягом усього життя, навіть не усвідомлюючи цього, оскільки ще одним серйозним наслідком надмірної батьківської опіки часто буває зниження усвідомленості, як можливості вірно розпізнавати свої справжні почуття і емоції.
Таким чином, неусвідомлені емоції і непрожиті почуття витісняються в несвідоме і намагаються достукатися до свідомості людини, перетворившись на страхи, тривоги і інші невротичні симптоми.
Дитина гіперопікуючих батьків рідко розуміє, чого хоче насправді. Втім, часто мова йде не тільки про реалізацію глибинних бажань, але і буденних. У дитинстві за дитину завжди «хотіли» батьки. Вони завжди знали, що для неї краще, приймали практично всі рішення і найчастіше ще й діяли замість неї.
А вона ставала бездонним вмістилищем батьківських установок, які все сильніше і сильніше тіснили особистість самої дитини. Таким чином, тут виходить потрійне витіснення: індивідуальних проявів дитини як особливостей її темпераменту; почуттів і емоцій; власних бажань.
Таке масштабне витіснення і веде до формування відчуття внутрішньої порожнечі – порожнечі, яка не тільки не є насправді порожньою, але якраз вміщує в себе неймовірно багато.
Ще одна особливість гіперопікуваних дітей – сильний страх перед навколишнім світом, оскільки батьки постійно транслювали їм, що світ небезпечний, тому вони так піклуються про дітей, охороняють і опікають їх. Продовженням і розвитком цього страху стає неможливість діяти самостійно, тому що за них завжди діяли батьки, відповідно, вони самі практично не мають досвіду невдач, не вміють переживати його, а, значить, відчувають страх перед можливою невдачею.
Звикла бути під крилом батьків, дитина очікує такого ж ставлення від оточуючих і буває жорстоко розчарована тим, що оточуючі ставляться до неї по-іншому. Як наслідок, часто розвивається сильна невпевненість в собі, страх бути відкинутим. Людина починає відчувати себе недостатньо хорошою. Іноді на основі такої невпевненості виникає перфекціонізм як прагнення стати ідеальним, щоб отримати звичне ставлення до себе.
Дітям гіперопікуючих батьків складно буває спілкуватися і будувати особисті стосунки, оскільки у них існує величезна тяга до злиття з іншою людиною і очікування від неї того, що вона буде виконувати по відношенню до них батьківські функції.
Основна причина гіперопіки криється в особистості батьків, їх власних психологічних проблемах – тривожності, почутті провини, нав’язливих страхах, заниженої самооцінки. Як правило, надмірно опікують і контролюють своїх дітей люди, батьки яких виховували їх так само або, навпаки, були відторгаючими і холодними. Діти відкидаючих батьків намагаються дати своїм дітям все те, чого самі були абсолютно позбавлені в дитинстві, і часто занадто стараються в цьому.
Робота з наслідками гіперопіки полягає в тому, щоб привести людину до усвідомлення себе окремою особистістю, усунення батьківських установок, вивільненні витіснених власних почуттів і емоцій, відновленні самооцінки і віри у власні сили.
перекладено з російської
автор: Горшкова Марія
